Вибачайте,  що довго не писав)))

Отже, новина номер  1 - автостоп  до Риму відбувся!!!!

Затрачено 3 дні і 2 ночі, змінили 19 машин, одну ніч ночували на заправці в спальних мішках, другу в готелі.

Потратили  на дорогу до Риму 26 євро +80 грн + харчування.

26 євро - це на двох пансіон в місті Мікулов (Чехія )за 5 км до Австрійського кордону.  

80грн - це автобус зі Львова до Пшемишля, бо ми не хотіи іти на піший кордон.  

1 день

Ми виїхали в 6 ранку зі Львова до Пшемишля, в автобусі крім нас було ще 3 туристів, а решта - бабулі, які везли цигарки. На це страшно дивитись, за декілька км до кордону вони вивернули весь автобус і ховали сигарети де тільки можна, навіть нам пропонували заховати пару пачок.  Приїхали на кордон, всі вийшли з автобуса, прикордонники знайшли пару пачок, решті подивились багаж і, взяли штраф з порушників і пропусти в Польщу  В 9тій ми вже були в Пшемишлі.  

І з цього моменту починаються справжні пригоди. Ми приїхали майже в центр міста, хоч воно і не велике, але нам потрібно було вибратись за його межі, щоб почати стопити. 

Пройшовши близько 10км ми стали на трасі і перший раз підняли великий палець вверх.В цей момент в середині щось йокнуло і ти подумав от і все, почалось.  За 10-15 хв стала перша машина, яка погодилась нас підвезти 20км до сусіднього міста і ми погодились, бо погода дала знак, що зараз буде дощ, так і сталось за 5хв після того як ми сіли в машину, злива була настільки сильна, що видимість на дорозі була не більше 5 метрів через стіну води (ми везунчики). 

Я думаю, що нас пробачать наші водії якщо я упущу їхні імена, хоч більшу половину пам’ятаю.

Вернусь на початок, хто такі «ми»  - це я і моя дівчина. З полькою мовою у нас проблем не було, тож всю дорогу по Польщі ми активно спілкувались з водіями.

Початок подорожі був досить насичений, бо їхали ми по 20-30 км з кожним водієм, повезло з одним далекобійником, проїхали близько 150 км і останнім водієм на території Польщі, який теж нас провіз близько 200км до самого кордону з Чехією. 

На території  Сусідньої держави ми змінили 11 машин і приїхали на другий кордон в 12 ночі. І тут почалось найцікавіше.  Стоїмо ми на чеському кордоні,  там стоянка для ТІРів, думаємо, що зараз когось зачепимо і поїдемо якщо не в Італію то хоч до Відня, за годину ми вже хотіли до міста Брно, а ще за пів години, хоч куди не будь з цієї стоянки. 

Машини  вперто їхали в іншу сторону, то нам повезло з білоруськими далекобійниками, які погодились нас забрати в сторону Брно і висадити нас біля якогось міста де є хостел чи готель. Вони нас підвезли до якоїсь заправки десь 30 км від кордону, де крім темного автобану і тієї заправки нічого не було (орієнтовно 2 ночі). Машини не їдуть, іти немає куди , втома підкошує ноги і вже нічого не хочеться крім теплого ліжка. Якимось чудом на заправку заїхав чех, який ні слова не розумів ні польською, ні англійською, ні російською, ні українською,  але все-таки нам вдалось його вмовити, щоб нас він підвіз до якогось міста, або готелю. Це єдиний водій з яким було страшно їхати, він був на спортивному гольфі і за кермом приймав такі пози, ніби він в глибокому сні, а говорити з ним толку не було, бо він нічого не розуміє.  Ура, ми на наступній заправці, яку я знав, бо доволі часто ми там зупинялись з туристичними групами і тут був готель. Нашому водієві ми подякували і побігли до готелю. 

А готель не працю, закрито ((( Ніч, ще одна заправка, яка навіть не на автобані, ціла купа фур, які там ночують і ми. Чекаємо машини і знову історія з їх відсутністю. До нас підійшла жіночка, яка працює на заправці, вона знала російську мову і сказала, що до 6-тої ранку ми тут вже нічого не зловимо.  Настрій у нас «піднявся» до рівня нірвани і ми почали шукати місце де можна лягти. Пані побачила, що у нас є мішки і каримати, і запропонувала нам лягти в мийці для автомобілів, це такий павільйон з пластиковими стінами без дверей, нащо ми одразу погодились.  Розклали каримати дістали мішки і лягли. 

Дівчина вирубилась одразу, я заснути не міг бо постійно там кружляла поліція, що мене трішки насторожувало. Добре, що на заправці був WIFI,  і я міг сидіти в неті, щоб хоч якось вбити час до 6тої ранку. Почало світати, на вулиці було досить сиро.  Я розбудив кохану і ми пішли на заправку помитись і зібратись в подальшу дорогу.  На тій заправці туалети були платні, але жіночка приймала нас як рідних і дозволила скористатись ними безкоштовно ))) Ми не залишились в боргу коли виходили з неї у нас з сумки випала пляшка горілки, яку ми везли як сувенір і розбилась в магазині (заправці), так соромно нам ще ніколи не було, людина до нас з відкритою душею, а ми як свині нагидили.  

2 день  

6 ранку  перша машина нас і забрала, це була спортивна хонда 83 року, такого типу, як показують в шоу з Іксзібітом «Тачка на прокачку». Я завжди думав, що так неможливо засрати машину, як показують в тому шоу до прокачки. Салон тієї машини був великим смітником і майстернею електрика, водій років 20 був електриком і через нас він спізнився на роботу, але ми йому дуже вдячні, що він нас забрав з тієї заправки.  І сприйми будь ласка критику салону всієї машини адекватно , вона мені дуже сподобалась, але знайди час і натхнення, щоб прибрати свою машину. Отже ми попали в якесь містечко недалеко від Брно.  Стали, почали стопити, а там нічого не ставало більше години, в Польщі ми виїжджали з зупинки за 15-20хв найдовше, що ми стояли це 45хв один раз. Чехи не були на стільки привітні до стоперів. Ми пройшли ще десь 1 км і стали на заправці питати в водіїв куди вони їдуть і чи можуть нас підвезти, це найлегший спосіб старту, але не тут, якимось чином на цій заправці ніхто не ставав, тож знову траса, палець до гори і стоїмо.  

О чудо !!!  BMW X5 з нашими номерами зупинився !!! МИ швиденько підбігли почали щось говорити і зрозуміли, що водій не розуміє укр. мову, він був чехом, розумів тільки російську, ну не біда зате він нас підвіз до Брно.  Під час цієї подорожі я себе зненавидів, перший раз в Х5 і то все проспав, бо мав безсонну ніч.  Пам’ятаю, що дядько був веселий і досить успішний бізнесмен, пенсійного віку. От місто Брно, фактично половина маршруту позаду.

Ми стоїмо біля автобану 3 полоси в одну сторону 3 в іншу, дорога на Відень. Нам потрібно перейти на іншу сторону, за 30хв ми знайшли міст, де можна перейти, вийшли на бан, а там, а там немає місця для зупинки, машини просто пролітають на шаленій швидкості. 7ма ранку ідемо до виїзду з міста, шукаємо там заправку це десь 5 км ми протопали, у мене скав неймовірно важкий рюкзак і я ледве стою на ногах.  Мені здавалось, що це найдовший ранок у моєму житті. 

З міста Брно ми вибрались біля 10тої чи 11 години ранку.  Нас погодились підвезти до Австрійського кордону місто Мікулов.  В Мікулов ми приїхали коло 1шої дня, всю дорогу ми проспали, водій можливо і радий був би з нами поговорити, але ми не могли, от такі ми погані стопери. Коли водії беруть стопера, вони хочуть поговорити, щоб хтось їм склав компанію, а не сопів на задньому сидінні, ще раз вибачте, знали б ви яка у нас була ніч, ви б зрозуміли.  

Стоїмо ми на заправці в цьому маленькому містечку, на горбочку видно якийсь замок, сонце гріє, так чуть і не засну на газоні заправки. Все, зібрались силами, зрозуміли, що їхати ми сьогодні нікуди вже не зможемо і вирішили пошукати, готель, чи хостел. То було неважко, оскільки місто курортне, вони були на кожному кроці. Знайшли заплатили 26 євро, прийняли душ і завалились спати (коло 2гої). Прокинулись  десь в 7мій пішли в супермаркет купили пива і щось на вечерю. Повечеряли і знову спати, розраховували в 6тій вийти, щоб добратись до Венеції  за наступний  день.  

3 день

Будильник продзвенів, ми його успішно виключили і вийшли з нашого номеру в 10 годині ранку, бадьорі і відпочивші. Стали на заправці, на яку нас привезли на передодні і питаємо у водіїв хто куди. Десь за хвилин 30-40 появився мерседес S450  з італійськими номерами. Запитали чи вони часом не в Рим, вони сказали, що в Мілан, а нам добре, що хоч в Італію через всю Австрію. Попросились з ними, вони порадились, це було 2 старших дядька, добре одітих на дорогій машині зі шкіряним салоном, і погодились нас підвезти. Їхали ми з швидкістю 170км, бо вони сказали, що дуже хочуть вже додому, а по правилах ми до завтра не доїдемо, ми теж не заперечували.    

Десь чотири години їзди і ми вже в Італії, це справді було швидко.  Наші водії сказали, що в тій Європі немає нормальної кави і вже не можуть дочекатись своєї італійської.  Якою і пригостили нас на першій же італійській заправці. Кава дійсно дуже смачна. Ще десь 100 км ми проїхали на мерседесі і нас висадили на заправці.  

В Італії не дуже легко було їздити стопом, не всі хотіли брати, навіть якщо їхали в потрібному напрямку.  До Болонії ми доїхали помінявши  3 машини і стали на години 2-3, ніхто нас не хотів брати, сьома вечора , ми вже думали, що знову буде ночівля на заправці.  Ми хотіли в Флоренцію, це 100 км від нас і 200 км від Риму.

Ми вже не дуже активно бігаємо по машинах, сидимо чекаємо, чого, не знаємо. І тут на горизонті появився BMW з нього вийшов дядько років 45, я до нього підійшов і спитав чи він їде до Флоренції, він відповів, що їде далі до Неаполя і буде проїжджати через Рим. Це був наш Джек Пот. Він пішов випити кави, вернувся, посадив нас в машину і ми поїхали. Як виявилось це був власник однієї з відомих в Італії шоколадних фабрик.

Не зважаючи на свій статок , Клаудіо був нормальною, простою як двері людиною  (на одній з заправок він пригощав нас шоколадом, казав, що в Україні теж продається, але під брендом імпортера ).  Навіть коли ми під’їхали до Риму, він відхилився від свого маршруту на 50км, хоч йому ще їхати треба було 250 км  і це в 12 -1 ночі.  Він нас висадив в межах міста, здзвонився з нашими знайомими, які нас мали забрати і чекав поки вони не приїдуть, бо він не міг нас залишити посеред ночі самих в такому великому і небезпечному місті. 

За декілька хвилин за нами приїхали, ми попрощались з Клаудіо і так закінчилась одна з найбільших пригод  в нашому житті, ми подолали 2000 км  автостопом, познайомились з масою суперових людей і отримали  незабутні відчуття.

Про дорогу назад, я розповім наступного разу.